Якщо існує загроза для мови народу, це означає,
що є загроза і для існування держави.
Жан Дютур.

Нація, як і особистість, повинна себе зберігати
і зміцнювати не в ім’я своє, а в ім’я вищого свого призначення.
Микола Бердяєв.


Втрата почуття національної гордості – рецедив минулого

У сучасному житті дуже важко знайти не тільки упевненість у завтрашньому дні, але й душевний спокій. І де, як не в церкві, можна відшукати цей дорогоцінний скарб?! Навіть в колотнечі, подібній до нашої, де яничари і перевертні правлять бал, організуючи разом з російськими політиками провокаційні акції у вигляді релігійних, газових війн і т.п., це ще можливо.

Здавалось би попередні режими з їх гонінням на Українську Церкву, з примусовим насаджуванням радянської політики атеїзму, запереченням Бога, масовим переслідуванням християн, відійшли в минуле. Але чи зник їхній вплив на свідомість людей? Ні. Схоже, що ми в стані ейфорії забули про минуле, про антиукраїнську політику російських царів, генсеків та сучасних вождів і ту місію, яку вони відводять Російській Православній Церкві.

Не викликає сумніву, що одним із рецедивів минулого залишається втрата почуття національної гордості, сучасна духовна ситуація і прояви безвір’я. Прикро, адже український народ завжди був боголюбивим і духовно багатим.

Як свідчать численні соціологічні дослідження, на цей час в Україні кількість тих, хто вважає себе атеїстами, складає 7-7,5% . Це не багато, але вони є. Проте, ми знаємо і гостро відчуваємо, що більшість проблем на шляху до духовного визволення народу України штучно створюють люди з комуністичним світоглядом, українські москалі, які і після розпаду СРСР залишаються не тільки безбожниками, але й виявляють ненависть до України, Української Церкви, української мови.

Щоправда, сьогодні вони не такі, як вчора, навіть „засуджують неправедні діяння” попередніх режимів, які підступними методами, системою заборон, репресій нищили Церкву. Серед них є чимало людей нещирих, таких, хто вважають себе християнами, а в дні великих церковних свят навіть відвідують храми (звичайно ж Московського патріархату). Це – наша так звана політична еліта з її показовою вірою... Що ж, це їх вибір.

Але якщо комуністи на чолі з П. Симоненком сьогодні стали такими побожними, то доцільно спитати, а де ви були тоді, коли комуністи разом з кадебешниками та енкаведистами нищили свідомих українців, патріотів, учених, священиків, висилали їх до гулагівських таборів на Соловки, до Сибіру, коли руйнували тисячі храмів – пам’яток української архітектури?

Неважко впіймати прямий зв’язок між причиною і наслідком. Нині, з відстані часу, більш зрозуміла антинародна, антирелігійна сутність марксистсько-ленінського комуністичного вчення, якому властива любов до цезаризму, до влади, яка може існувати лише у формі жорстокої диктатури, котру радянські комуністи назвали диктатурою пролетаріату. Все це так зване вчення давно і безнадійно застаріло, а привид комунізму, що заблукав до Росії, не відповідає сучасній світовій історичній обстановці. Саме цим можна пояснити фарисейську поведінку і „побожність” сучасних комуністів та квазі-українських олігархів.

Є в цій проблемі й інший аспект – національно-патріотичний. Сьогодні багато хто, особливо в ешелонах вищої влади, лицемірно говорять про свій патріотизм. Як громадянин України я запитую у комуністів, регіоналів, служителів УПЦ (МП): чи ви не знаєте, чи забули слова митрополита Іларіона (Огієнка): „Служити Богові – це служити своєму народові”?

А кому служите ви: українському народові чи, як духовні раби – Російській Православній Церкві?

Загально відомо, що москалі (під словом „москалі” я маю на увазі не російський народ, а тих, хто від його імені люто виступає проти незалежності України – авт.) через свою церкву все роблять, щоб знищити українську історію і українську духовність, заперечити саме існування української національності. Не знати, не пам’ятати цього може тільки той, кому це не вигідно: політикам в рясах, олігархам, магнатам із Верховної Ради, мародерам, що виступають під маскою демократів.

А правда полягає в тому, що всі пострадянські часи – 18 років після проголошення незалежності України, РПЦ і її представники в нашій державі (ієрархи та священнослужителі), їх союзники – (комуністи, регіонали), називаючи себе патріотами України, керуючи Україною, намагаються повернути колесо історії назад, в «Единое Отечество», під гаслом «Навеки с Россией!», сформувати у свідомості людей негативний стереотип щодо УПЦ(КП) і особисто Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

На підтвердження сказаного наведу лише один факт. Недавно в Сумську єпархію УПЦ(МП) був призначений єпископ Євлогій (Гутченко). Одним із перших його кроків стала „зустріч з мирянами”, що відбулась 11 січня в актовому залі СумДУ, де були присутні близько півтисячі чоловік. Єпископ Євлогій свою доповідь присвятив „розколам” і автокефалії в Україні, наголошуючи, що саме РПЦ – Матір-Церква, єдина канонічна церква, а решта – розкольники або сектанти.

Він що, не знає історії Української Церкви чи Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”? Звичайно знає, але поводить себе нахабно, розраховуючи на безкарність. А відтак, постає питання до українських чужорідних олігархів та промосковських священнослужителів: „коли ж ви зрозумієте, що Україна – суверенна, незалежна держава, одна з найбільших націй Європи?! Хіба не бачите: РПЦ, фальшуючи історію, виховує своїх парафіян патріотами-шовіністами? А ми що робимо на противагу безсовісним московським політикам? Нічого. Ото ж бо!

І не треба по-святенницькому ретушувати свою зрадницьку, розкольницьку поведінку, списуючи на церковні канони чи історичну дружбу зі «старшим братом», бо це рівнозначно визнанню власної меншовартості та ухиленню від свого громадянського обов’язку.

Однак і пасивно мовчати про одвічні московські ворожі впливи на економічне і духовне життя теж не допустимо. Бо всякі розмови представників крупного капіталу, які сьогодні керують Україною та заяви їх покровителів з Москви „про дружбу і взаїмоспівробітництво” нічого не варті і можуть бути также знехтувані, як і всі попередні.

Але в нас особлива, прекрасна і неповторна, самостійна, незалежна від Москви держава і її доля – в наших руках. Національні інтереси, розум і серце підказують, вимагають від нас активності в боротьбі за правду, за волю.
Чи не про це попереджав Тарас Шевченко земляків своїх, нас з вами: може хватить „спати, і спати на волі?”(„Минають дні, минають ночі” ).

У кожного із нас є не тільки конституційні права, але й обов’язки. Свою Українську державу, свою Церкву треба зберігати і зміцнювати.

Упевнений: тільки віра і правда можуть дати людям моральну опору у боротьбі за повну самостійність, Богом даровану національну гідність, за національну помісну Церкву, культуру, рідну мову, словом, за повне воскресіння України.

Прислухаймось до слів пророка:
„...не завжди буде морок там, де тепер він загуснув.” (Біблія. Іс. 8:22).

О. Сотник
Завідуючий науково-історичним відділом
Сумської єпархії УПЦ КП,
член Національної спілки журналістів України.