Місце, де дається спасіння для душі

За матеріалами Недригайлівської районної газети "Голос Посулля" від 23 листопада 2011 року
Кажуть, село без церкви, мов колодязь без води. Тонким джерельним струмком теплилася віра весь цей час у Курманах: церкву тут облаштували в звичайній сільській будові - за радянських часів це був побутовий комбінат і ательє з пошиву одягу. Останні роки курманівці молилися тут Богу плекали надію на відродження справжнього храму. Молилися і відводили очі від цегельної недобудови, яка скромно і ніяково стояла неподалік на горбочку.
Кілька років тому почалося спорудження церкви у селі Курмани, кошти на будівництво якої були надані вдовою відомого українського поета, уродженця цього села Дмитра Григоровича Білоуса. Тоді з цегли, щоправда не дуже нової, були вигнані лише стіни майбутнього храму і будівництво зупинилося. Три роки тут гуляв лише вітер, наносячи сухе листя і породжуючи колючі протяги. Жителі Курманів і навколишніх сіл, грішним ділом думали, що це вже все, адже розуміли, що самотужки самим прихожанам таку будову не осилити. Яким же було їхнє здивування і як пораділа їхня душа, коли в середині цьогорічного літа біля церкви відновилися будівельні роботи. Київська будівельна бригада на чолі з виконробом І.І.Лисенком швидко і вміло взялася до роботи 29 липня і вже сьогодні видно результат. Будова поштукатурена, пофарбована у жовтий колір встановлений блискучий жовтий купол, зведений дах голубого кольору.
Всередині ведуться облицювальні роботи.Коли я підійшла до храму, мене зустрів отець Іван - священик церкви у Курманах, який разом із своїм сином Петром активно заколочували чергову порцію цементного розчину. Дивно було бачити батюшку не в його церковній, вишитій золотими візерунками, рясі, а у звичайному зручному одязі сільського робітника. Видно було, що священик вправно володі-є сокирою, лопатою, молотком та іншими буді¬вельними інструментами.
- Ми повинні дякувати Богові за те, що живемо в такий час, коли храми не руйнуються, а будуються; як руйнівниками їх знищувалася віра, викорінювалася духовність, так і навпаки: спорудження храмів свідчить про те, що віра оживає у людських серцях. Бо якщо храм будується - значить, люди вірять. Вірять і в Бога, і в життя вічне. А це для людини найголовніше. Адже земне життя, хоча й привабливе, але скінченне. І земне ми на землі залишимо. А вічне піде з нами у вічне життя, - розмірковував отець Іван. І було видно, що він дуже задоволений тим, що сьогодні відбувається у духовному відродженні села. Сам служитель церкви родом із Львівської області, після закінчення Курської семінарії служив у багатьох місцях, аж доки доля не закинула його у село над Сулою, так красиво оспіване у віршах багатьох відомих поетів.
- Зізнаюся, нам добре тут жити. Але коли треба, то я готовий їхати, куди накажуть. А от моя дружина мені категорично заявила: ти як хочеш, а я звідси вже нікуди не поїду, - говорить батюшка, поглядає на сина і усміхається у бороду. Петро тут закінчив.місцеву школу, зараз вчиться у Недригайлівському ВПУ, весь цей час трудиться поряд з батьком на споружденні церкви, прислухається до настанов старших, прагне зрозуміти цінність людського життя і обрати вірний шлях у житті.
За останні роки маленька сільська церква стала дуже до душі священику. Про неї він розмовляє з великою теплотою і любов'ю. Очі світилися радістю, коли він показував мені ікони, рушники і заведені в них образи. Хвилювався, що мало прихожан відвідують Божий храм, в основному старі люди. Що молодь мало тягнеться до віри. А без віри в Бога, без християнської любові до ближнього сучасній людині легко заблукати у лабіринтах життя. Віра ж, навпаки - допоможе осягати себе і час. На моє журналістське щастя, доки я говорила з отцем Іваном, до церкви під'їхали отець Валерій і виконроб цього будівництва І.І.Лисенко, з якими я теж мала розмову. Отцю Валерію кілька років тому довелося розпочинати будівництво цієї церкви, закладати і освячувати фундамент майбутнього храму.
- Впевнений, що багато хто з нинішніх курманівців ще й досі пам'ятає, як на цьому місті стояла стара дерев'яна церква і як за часів войовничого атеїзму місцеві комсомольці завзято спиляли з неї хрест, а згодом і зовсім знесли - розібрали на дрова, - розповідає священик. Вона мала назву Миколаївська. Коли задумали будувати нову церкву, то ходили з сільським головою В.М. Глущенком по дворах і збирали людей на сходку, на якій і вирішено було віддати цю землю під забудову. Силами громади вона була розчищена від чагарників, а будинок побуту переобладнаний під церкву. Люди зносили і купували ікони, вишивали рушники, шили хоругви, допомагали придбати інші церковні речі. На щастя, саме в цей час зав'язалися стосунки із земляцтвом у Києві, стало відомо, що по заповіту Дмитра Білоуса повинні надійти кошти на забудову нової церкви, які були перераховані на рахунок Сумської єпархії. Я сам кілька разів привозив на огляд пані Олені Білоус (вдові поета-земляка) проекти церкви, саме такий, як оце є, вона схвалила. Щоб вкластися у суму, було закуплено 88 тисяч цегли, яка вже була у використанні, 48 фундаментних блоків, цемент, пісок. В перший рік завезли цеглу, вирили котлован, залили фундамент. Наступного року стіни почали зводити місцеві майстри. Тоді будівництвом опікувався сумський церков¬ний архітектор, давав план робіт, звіти я відвозив у єпархію, а копію - пані Олені у Київ. Коли було завершено під моїм безпосереднім керівництвом оновлення церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Костянтинові, то залишки будівельних матеріалів я перевізну Курмани. Радии, що вони тепер згодилися.
Кожного разу, їдучи із служби у церкві Костянтинова, обов'язково заїжджаю до отця Івана у Курмани поговорити, розпитати, як йде будівництво. Допомогти словом і ділом. Адже він продовжує роботу, почату мною.
- Мабуть у тому, що хоча за фахом я перекладач-референт, а працюю над спорудженням церков, є якийсь жий промисел, - вступає у розмову виконроб київської будівельної фірми Іван Іванович Лисенко. - 3 18 років, ще будучи студентом, кожне літо я працював на будовах Сибіру, Казахстану, України. Так поступово я став будівельником. За останні роки мені довелося споруджувати 8 храмів різних про- етів. Були серед них і великі, були і маленькі, як церква у ваших Курманах. Так що досвід у цій роботі у мене чималии. Я вже знаю, звідки запрошувати хороших, справжніх, майстрів. Наводили дах і обтягували купол хлопці з Хмельницького, а добрі облицювальники приїхали із Закарпаття. Прості робітники тут не годяться, хіба що на підсобників. До цієї роботи потрібно багато різних спеціальних вимог.
Хоча сучасна архітектура постійно еволюціонує і тепер самі роботи ведуться з урахуванням цих нових вимог, але все одно стиль сучасної православної архітектури має, в першу чергу, давати чітке уявлення про те, що це не просто будівля, а дім Божий.
Сподобалися мені і місцеві муляри - В.І.Жученко з Курманів і О.М. Савісько з Березняків, які вміло склали дзвіницю. До їхньої роботи не придерешся, - розповідає далі Іван Іванович. - Також на будівництві працюють люди з Ромнів, а майстрів із сусідніх Коровинець я наймав фарбувати фасад. Дзвін ми замовили у Полтаві у товаристві "Елада" поки що один. Він вже відлитий, щоправда не дуже великий – 45 см в діаметрі. Можливо згодом, коли у церковному приході будуть гроші, то замовлять ще кілька.»
- Мені дуже приємно, що поряд зі мною трудиться мій син Єгор. Знову ж таки сімейний підряд. Як у вашого отця Івана. Професійна доля мого сина схожа з моєю, бо за професією він комп'ютерний але часто доводиться йому працювати не стільки головою, скільки руками: бути і штукатуром, і облицювальником. Він у мене на всі руки майстер, з різними інструментами, що нині широко використовуються у будівництві, він теж на "ти". Як і з комп'ютерною технікою.
Хочеться висловити подяку місцевому сільськогосподарському товариству, особливо І.М.Чичику за тур¬боту. Він неодноразово приїжджав, запитував, що потрібно, розпоряджався, щоб підвозили воду, годували робітників. Небайдужі односельчани приносять нам картоплю, молоко, інші продукти. А ми, в свою чергу, стараємося виконувати роботу якісно, щоб церква могла стояти багато років і була окрасою їхнього села. Думаємо, що справимося у відведені нам строки.
Ми говорили, а майстри-покрівельники у цей час закладали останні метри на даху і куполі. І він, новенький, якось весело виблискував золотом під осіннім скупим сонцем. Було трохи прохолодно, але від того блиску ставало тепло на душі. Дійсно, церква вийшла напрочуд гарною: поєднання жовтого кольору з блакитним і золотим роблять її величаво-благородною. Я впевнена, що будуючи н, меценати з Києва дуже хотіли б, щоб відвідуючи цей Божий храм, очі парафіян, їхніх земляків, світилися вірою і покаянням не лише перед вівтарем, а повсякчас, при кожному вчинку. Щоб від одного погляду на церкву, від згадки про Бога світліла їхня душа. Адже важко скласти цеглину до цеглини в споруду Божого дому, та ще важче вимурувати храм у душі людській. А Білоуси, починаючи таке добре діло, тільки й надіються на чисті й світлі помисли своїх земляків. І вірять, що місце, де дається спасіння для душі, запалюватиме прагнення людей в інших селах мати свій Господній прихисток від житейських негараздів, кликатиме робити добро і жити по-християнськи, по-Божому. Так оживе Україна. І житиме віки!..
Як повідомив отець Іван, освячення і відкриття заплановано на 19 грудня - день Святого Миколая, адже церква носить саме його ім'я.
Наталія ПОСТОЄНКО