| Воскресіння сина вдови наїнської |
Воскресіння сина вдови наїнської
Євангеліє представляє нам два образи граничного людського горя: вдівства та втрати єдиного сина. Жінка, яку зустрів Христос у брамі міста, втратила людину, яку в юні роки вона так полюбила, що залишила батька, і матір, і все, щоб бути з ним; і від їхнього кохання народився син, у якого вони вклали, мабуть, всю свою надію, всю свою ласку, який, як їм думалося, заспокоїть їх останні дні, підтримає їхню старість, втішить їх у всякому горі...
І ось помер чоловік, перше кохання цієї жінки, і тепер вона ховає свого сина. У брамі міста зустрічається їй Христос; і Він пронизаний жалем і співчуттям, і звертається Він до неї зі словами, які ніби одразу вже говорять про те, що прийшов кінець горю: Не плач! Він не говорить їй про те, що це спільна доля людей і що їй випала особливо гірка доля, але Господь не залишить її. Він каже: Не плач! - і вона зупиняється разом із ходою, і Христос Своїм державним словом повертає до життя останню її надію, все, що в неї залишалося, і не тільки на землі, а те, що її з'єднує з вічністю, бо любов зриває перешкоди і смерті, і відстані, і часу і переносить нас у вічність.
Багатьом за останнє десятиліття довелося пережити горе, подібне до горя цієї матері. Скільки, скільки загинуло чоловіків на полі битви, у хворобі, скільки дітей загинуло передчасно та скільки сліз материнських пролито. І кожній матері говорить Господь: Не плач, повір! Не шукай свого сина, свого чоловіка, свою любов десь у минулому: у минулому тільки минуле; але любов не вмирає, любов міцніша за смерть, любов уже з'єднує нас і на землі, і у вічності...
Але ті, хто не постраждав таким чином: не зазнав удівства, не поховав сина, дитину свою, – і ті часом опиняються перед крахом усього життя. Буває, що людина жила надією, жила близькістю Бога, жила почуттям, що життя переможно, радісно мчить, – і раптом це життя, ця надія, ця радість прийшли до кінця. Буває, що людина протягом цілого життя носила у своєму серці, як мати під серцем, мрію, любов, надію, – і настає час, коли раптом якимось незрозумілим чином все руйнується, все вмирає, і людина залишається, як ця вдова наїнська. , як ця мати, що ховає свого сина: все минуло, все померло, нічого не залишилося.
І каже і нам тоді Христос, у Своєму великому співчутті: не плач, зупинись, Я тут!.. І державним словом може Він відновити в наших серцях, у наших душах і житті все, що пропало начебто безвісти.
Тому навчимося і ми від Христа, з яким співчуттям ставитися до горя людського, з якою любов'ю Він сказав ці слова: “Не плач!” щоб ця жінка не була ображена, принижена, обурена такими словами. Нам треба навчитися так говорити, щоб наші слова про надію, про віру, про життя, про Бога були не образою, не приниженням, не причиною гніву, а втіхою і радістю; і через нас повинна часто, часто приходити людині і втіха в земному горі, і відродження вічної надії і сили жити.
Дай нам Господь таке співчуття, таку любов, щоб ті, кому ми скажемо слово віри, надії та втіхи, ожили б, ожили вічною надією, всепереможною вірою і переконалися б, що все, до кінця, перемагає любов – і Божа, і людська. Амінь.
митрополит Антоній Сурожський
|
|
