Погляд Київського Патріархату на питання зміни парафіями юрисдикції

У зв’язку з тим, що тема зміни парафіями та віруючими своєї юрисдикції була порушена в офіційному коментарі архієпископа Митрофана, опублікованому сайтом УПЦ (МП), а також актуалізувалася у зв’язку з подіями у с. Мусорівці Збаразького району Тернопільської області, з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета митрополит Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Димитрій 20 листопада 2009 р. направив керуючому справами УПЦ (МП) архієпископу Митрофану наступний лист.

Високопреосвященному МИТРОФАНУ,
Архієпископу Білоцерківському і Богуславському,
Голові робочої групи УПЦ з підготовки діалогу
з УПЦ Київського Патріархату

Ваше Високопреосвященство!

З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета хочу роз’яснити Вам позицію Київського Патріархату в питанні переходу парафій з юрисдикції УПЦ в юрисдикцію УПЦ Київського Патріархату і навпаки.

Як Ви пам’ятаєте, ця тема обговорювалася на зустрічі робочих груп 2 жовтня ц.р. Тоді ми прийшли до спільної думки, що вона є важливою і потребує вивчення. Також в процесі обговорення ми прийшли до спільної думки, що під час першої зустрічі робочих груп неможливо виробити реалістичний і прийнятний для обох сторін спосіб розв’язання конфліктних ситуацій. Тому в Підсумковий протокол зустрічі було включено два пункти, зміст яких певною мірою стосується і питання зміни парафіями своєї юрисдикції:

«3. Завданням робочих груп є підготовка діалогу між УПЦ та УПЦ КП, а тому вони не ставлять собі за мету розв’язання тих питань, які повинні стати безпосередньо предметом діалогу.
4. Діалог має здійснюватися в дусі миру та порозуміння. Сторони діалогу повинні прагнути вирішувати мирним шляхом усі конфлікти, що виникають».

У зв’язку з тим, що тема зміни парафіями та віруючими своєї юрисдикції була порушена знову у Вашому офіційному коментарі, опублікованому сайтом УПЦ, а також актуалізувалася у зв’язку з подіями у с. Мусорівці Збаразького району Тернопільської області, з благословення нашого Предстоятеля хочу повідомити Вам наступне.

Законодавство України передбачає право як релігійних громад, так і окремих віруючих вільно змінювати свою юрисдикцію. Разом з тим реалізація цього права на практиці сполучена з цілим рядом проблем, які й породжують численні конфлікти, звинувачення у захопленні храмів, тощо.

Які це проблеми?

1. Як з точки зору канонічного права, так і з точки зору закону, Церква має подвійну природу своєї організації. З одного боку, вона утворюється від Боговстановленої ієрархії через духовенство, яке об’єднує і очолює віруючих. З іншого боку, вона утворюється самими віруючими, які створюють громади для спільного сповідання віри. Обидва аспекти не суперечать один одному – але до тих пір, поки не виникає проблем у самій громаді. Якщо громада віруючих з тих чи інших причин повністю або частково вирішує змінити свою юрисдикцію – виникає суперечність між правом пастирів очолювати віруючих і правом віруючих обирати собі пастирів.

2. Попередня проблема поглиблюється тим, що в Україні Православні Церкви не мають фіксованого членства в громадах. Згідно до типових статутів громад, які є в принципових положеннях тотожними для УПЦ і Київського Патріархату, найвищим органом управління громадою та прийняття нею рішень є парафіяльні збори, правом участі в яких наділені всі повнолітні православні віруючі, що є парафіянами певної громади. Але ця норма є настілки розпливчастою і неконкретною, що у кожному окремому випадку, а особливо у разі виникнення конфліктів, під парафіяльними зборами можуть розумітися абсолютно різні зібрання.

Найбільш чітко, з точки зору держави, визначена легітимність засновників громади – так званої «десятки», тобто десяти осіб, які подають заяву про реєстрацію нової громади. Але цілком очевидно, що пересічна православна парафія складається зі значно більшої кількості осіб.

Конфлікт виникає, наприклад, тоді, коли вся «десятка» або її преважна більшість приймає рішення перейти у юрисдикцію іншої Православної Церкви. Таке рішення державою визнається легітимним, але воно може суперечити волі більшості парафіян.

Іншими приводами до виникнення конфліктів є непорозуміння між настоятелем парафії та її керівництвом з числа парафіян; між настоятелем і «десяткою» з одного боку, і більшістю парафіян – зі іншого боку; між настоятелем і меценатами будівництва храму.

З точки зору закону, такі конфлікти мають вирішувати парафіяльні збори, але, як правило, незадоволена сторона завжди оскаржує правочинність рішення зборів – в тому числі про зміну юрисдикції. Також, за рідким виключенням, навіть тоді, коли рішення прийняте переважною більшістю парафіян чи мешканців населеного пункту, знаходяться ті, які ним не задоволені, і які претендують на своє виключне право представляти інтереси громади і розпоряджатися її майном.

3. У разі виникнення бажання у тих чи інших членів громади змінити її підпорядкування, як правило виникає конфлікт, у який втягуються єпархіальні управління обох Церков. На парафіяльні збори можуть прибувати особи, які не належать до даної парафії, але голоси яких незаконно враховують при прийнятті рішень. Використовуючи різні методи впливу, сторони конфлікту можуть досягати того, що настоятель, староста, члени «десятки», спонсор будівництва, представники місцевої влади, окремі парафіяни протягом певного часу змінюють свої погляди, відкликають підписи під документами, тощо – а це ще більше ускладнює ситуацію.

4. Зазвичай громада села вважає храм своїм спільним надбанням, незалежно від того, старовинний він чи новозбудований. Тому ще однією причиною конфлікту може бути виникнення суперечності між поглядами юридичного керівництва громадою – настоятеля та/або «десятки» с одного боку, і поглядами жителів села або їхньої більшості – з іншого боку.

5. Бажаючи залучити на свій бік представників влади та громадську думку часто кожен випадок переходу громади з однієї Церкви до іншої оголошується «порушенням закону», «захопленням храму», тощо – навіть тоді, коли рішення про перехід було прийняте належним чином з точки зору закону і підтримане більшістю громади або всією громадою.

Не рідко при висвітленні таких конфліктів можемо спостерігати подвійні стандарти: якщо громада переходить до певної Церкви, то представники цієї Церкви говорить про такий факт, як про позитивний; якщо громада відходить від певної Церкви, то говориться про «захоплення храму», тощо.

Як можна вирішити ці проблеми?

Як би всім не хотілося уникнути протистояння, остаточне вирішення конфліктних ситуацій станеться тільки тоді, коли в Україні буде відновлена єдність Православної Церкви. Очевидно, що полагодження конфлікту у випадку кожної окремої парафії зовсім не гарантує того, що такий конфлікт не виникне в іншому місці. Тому потрібно, незважаючи на виникнення подібних конфліктів, продовжувати процес діалогу з метою досягнення єдності Церкви в Україні, адже нам потрібно спільними зусиллями прийти до подолання кореню проблем – розділення Православної Української Церкви, а не безкінечно втягуватися у точечне подолання наслідків цього розділення.

Історія конфліктів навколо переходу парафій показує, що найчастіше першопричиною таких конфліктів є не протистояння між нашими Церквами, а внутрішні проблеми громад: незадоволення парафіянами своїм настоятелем, або навпаки – незадоволення громади рішенням єпархіального архієрея замінити популярного настоятеля; тривала відсутність постійного настоятеля і відмова єпархії у його призначенні; зміна конфесійних вподобань мецената будівництва храму, тощо. Очевидно, що такі особисті проблеми не повинні іменуватися «міжконфесійними конфліктами», адже конфлікт конфесій у таких випадках – лише тло, а не причина.

Здавалося б, найпростішим способом припинити такі конфлікти є прийняття своєрідного «мораторію» та перехід парафій, бо такий перехід неможливий, якщо конкретна єпархія не прийматиме певну громаду в свою юрисдикцію. Але очевидно, що на практиці реалізувати такий спосіб буде фактично неможливо з кількох причин.

Зрозуміло, що мораторій має бути паритетним, тобто передбачати повну взаємність у цьому рішенні. Такий мораторій не може бути одностороннім, коли зобов’язання не приймати парафії, що бажають увійти до нової юрисдикції, бере на себе лише одна сторона.

Проте на даному етапі розвитку наших відносин ми бачимо, що прийняття, і найголовніше – реалізація рішення про мораторій неможливі. Навіть якщо таке рішення буде ухвалене на рівні робочих груп, або й затверджене Священними Синодами – очевидно, що і в нашій, і у Вашій Церквах знайдуться єпархіальні архієреї, які вважатимуть його неправильним і для себе необов’язковим. А будь який випадок порушення «мораторію» лише погіршить умови для подальшого діалогу.

У нагнітанні напруженості навколо кожного з конфліктів вирішальну роль відіграють взаємна ворожнеча і упередженість православних віруючих УПЦ і Київського Патріархату. Така ворожнеча і упередженість виникли в результаті майже 20-ти років конфлікту між нашими Церквами, тому подолати їх за кілька місяців чи навіть років, подолати її кількома рішеннями, «згори» – нереально. Це – тривалий процес, в якому не потрібно ставити собі за мету бути переможцями, а іншу сторону зробити переможеною. Ми повинні подолати не один одного, а зло розділення Церкви, бо боротьба наша не проти плоті й крові, а проти духів злоби. Не ми, православні двох Патріархатів, а вони, духи лукаві, є нашими справжніми ворогами. Доки єпископи, священики та віруючі з обох боків повною мірою не усвідомлять цього – конфлікти та непорозуміння будуть тривати.

Наша Церква раніше вже не раз зверталася до своїх вірних і до вірних УПЦ із закликами долати ворожнечу, не допускати насильства, виявляти взаємну повагу. Священний Синод УПЦ Київського Патріархату, який на своєму засіданні 21 жовтня 2009 р. схвально оцінив перші кроки до підготовки діалогу між нашими Церквами, доручив нашому Предстоятелю ще раз звернутися до пастви і всіх православних в Україні із закликом до пошуків порозуміння і шляхів подолання розділення Українського Православ’я. Таке звернення в найближчий час буде оприлюднене.

Хочу спеціально наголосити на нашій принциповій позиції – у питанні переходу парафій не повинно бути насильства – ні фізичного, ні морального. Всім нам потрібно навчитися поважати волю більшості парафіян, навіть якщо їхня воля нашій або Вашій стороні не подобається. І до розв’язання конфліктів, і до їхнього висвітлення потрібно підходити об’єктивно, враховувати реальну ситуацію і волю віруючих, демонструвати бажання знайти вихід з ситуації, який був би справедливим, компромісним, а не тільки враховував би інтереси однієї сторони.

Можливо у зв’язку з цим було би доцільно обдумати питання залучення у розв’язання таких конфліктів у якості посередників представників від Київської Патріархії і Київської Митрополії. Також, як варіант, потрібно розглянути можливість запровадження у конфліктних парафіях почергового богослужіння, як це передбачено законодавством – це є важкий і не найкращий для реалізації спосіб подолання конфлікту, але очевидно, що силове протистояння ще гірше.

Разом з тим ми вважаємо, що, з огляду на все вище викладе, повне і остаточне розв’язання проблеми переходу парафій від однієї Церкви до іншої не повинно висуватися, як передумова до діалогу. В наш час випадки переходів парафій у масштабах України є, безперечно, поодинокими. Такі переходи відбуваються за місцевою ініціативою. Тому ставити процес подолання розділення Українського Православ’я у залежність від поодиноких місцевих непорозумінь було би необ’єктивним і невиправданим, тим більше, що така передумова, як можемо бачити, не ставилася ні перед початком діалогу між УПЦ і УАПЦ, ні перед початком діалогу між РПЦ і РПЦЗ. Думаю, цілком очевидно: той, хто бажає подолати розділення Церкви – шукатиме для цього можливості, а той, хто не бажає – завжди знайде виправдання своєму небажанню. Ми віримо, що перших серед вас і серед нас більше, ніж других.

Прошу Вас, Високопреосвященний Владико, донести цю нашу позицію до Предстоятеля УПЦ Блаженнійшого Митрополита Володимира і членів Священного Синоду і врахувати її при прийнятті рішень щодо продовження підготовки до діалогу. Ми щиро сподіваємося, що труднощі, які виникають на шляху подолання розділення Українського Православ’я, не стануть на перешкоді цій благій справі.

З любов’ю у Христі

ДИМИТРІЙ,
митрополит Переяслав-Хмельницький і Бориспільський,
голова Робочої групи з підготовки діалогу

20 листопада 2009 р.

        Джерело:  Прес-центр Київської Патріархії.