Ода українській мові

Незадовго до смерті письменник Михайло Івасюк, написав свою безсмертну “Оду українській мові”, щоразу читаючи яку, мурашки пробігають по тілу.
Від правди, кривди, гріха, світла, любові, тепла, істини... Такі творіння мають бути обов’язковими для вивчення у наших школах. „Ода” має стати дороговказом кожного юного свідомого українця. Може, наші внуки і правнуки житимуть краще, добріше, світліше. Без гріха, як ми, а з вірою і правдою Господньою.
Михайло Григорович жив нею і заради неї, найріднішої у світі землі, впродовж багатьох десятиліть, аж до фатального 5 лютого 1995 року. Втім, він живе нею і нині, живе у своєму високопатріотичному і високохудожньому слові.

"Ода українській мові"

Повів мене до церкви Тато
У світле великоднє свято
Він нахиливсь мені до вуха
Й сказав: «Ти добре слухай,
Щоб слово Боже в твоїм серці
Цвіло, як квітка на стебельці.
Ти ж народивсь у вірі давній,
Хрестився в церкві православній»
І я стояв, і пильно слухав,
Щоб благодать Святого Духа,
Засіяна у рідне слово,
Сіяла в думах барвінково.
Аби в роки важкі, похмурі,
Коли я буду у зажурі,
Душа не лізла ув окови
Чужих богів, чужої мови.
Та із високого амвона
Не падали слова, як грона, —
Не линула, немов обнова,
Священна українська мова,
Така, як Матір Божа в храмі,
Всевладна пані над серцями,
І мудрості широке море –
Бурхливе, ніжне, неозоре.
Там замість золотого слова
У груди сипалась полова
Чужих словес незрозумілих
І від пихи аж потемнілих.
Вони, нещирі і холодні,
Немов пливли із преісподні.
З очей ікон святих одразу
Скотилася сльоза образи.
І я спитав: «Чому це, Тату,
У гойне великоднє свято
Пан отець править службу Божу,
А я збагнути слів не можу?
Чи сила Господа звеліла,
Щоб наша мова заніміла
У нашім прадідівськім храмі,
Що вже віки стоїть між нами?!»
Мій Тато більше не молився.
Він спалахнув і розгнівився,
Й серед людей словами сіяв:
«Цей піп не наш, його привіяв
Ворожий вітер, аби пилом
Туманних слів, як дим кадила,
Зміцнити рабськії вериги
І в пеклі мовної хурдиги.
Він знає добре по-вкраїнськи,
Та мовить тільки по-чужинськи,
Бо в кожнім чужинецькім слові
Є вирок українській мові.
Якщо її у нас не буде,
То нас історія забуде,
Прийшлюк назавжди стане паном
Над нашим лісом, нашим ланом.
Гей, люди, чом це наша мова,
Така шляхетна й гонорова,
Тремтіти має, наче сарна,
Як мчить за нею ціла псарня
Хортів? Чом неукам-забродам
Й копилюкам свого ж народу
Дозволено чинить розправу —
Душити мову величаву?!
Таж українська дивомова –
Похідний марш і колискова,
І жайвір під травневим сонцем,
Щедрівка в батька під віконцем,
Гірських потоків дзюркотання,
І соловейкове лещання,
І шелест жита і пшениці,
В ній ритм дощу і громовиці.
У нашій українській мові
Живе освідчення в любові
І люта ненависть до ката,
Погорда і гнів до ренегата,
Поезія степів і моря,
Жага незвіданих просторів,
Державний гімн і і спів молитви,
І гук війни і скрегіт битви.
В ній — доля наша, в зло закута,
І клич Дніпрового могуття,
І духу нашого твердиня,
Краси скарбниця і святиня,
Що працю осяває і дозвілля,
У свята наші і весілля,
Сторожева несхитна вежа,
І єдність нашого безмежжя.
У світі ми окрадені і бідні,
А в церкві ранять нашу гідність
І оскверняють нашу душу,
Я нині всім сказати мушу,
Що нам не честь і нам незмога
Молитись до такого «бога»,
Який не знає і не хоче знати,
Що славна українська мова —
Це наша люба рідна Мати».

Михайло Івасюк,1994 рік.