З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в четверту неділю після П’ятидесятниці
Розширені новини
З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в четверту неділю після П’ятидесятниці
З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в четверту неділю після П’ятидесятниці:
«Сотник був римлянином, а отже – язичником. Більше того, він був представником завойовників, представником держави, яка полонила юдеїв. Тобто і з релігійної, і з національно-суспільної точки зору він був чужинцем. Однак в особі сотника ми бачимо вияв глибоких духовних почуттів, які закладені Творцем в саму природу людини і які кожен здатен плекати в собі, коли бажає і прагне цього.
До цього справді здатна кожна людина, незалежно від наявних чи відсутніх знань про писаний Божий закон. Бо Господь, турбуючись про можливість для всіх досягнути вічного блаженного життя, дав людині, як Своєму Творінню, такі засоби, які досяжні всякому.
Першими з цих засобів є усвідомлення іншого, вічного, вищого за земне, буття, а також любов до ближніх і совість.
Немає людини, яка не була би здатна усвідомити, що окрім тимчасового сьогодення, окрім задоволення матеріальних потреб, є життєві речі вищого порядку, пов’язані з духовною складовою нашої природи. Так чи інакше це усвідомлюють всі, навіть ті, хто не вірять в Бога.
Також і любов до ближніх є природною для людини. Є природним бажати іншим добра, виявляти до них турботу й піклування. Спаситель каже, що і грішники люблять грішників, тобто навіть гріх не здатен в людині остаточно зруйнувати природне спонукання виявляти любов до інших, хоча це спонукання і спотворюється та обмежується.
Ще одним засобом, через який Господь спонукає всіх людей до добра, є совість. Вона є голосом Божим в нашій душі.
Не лише писаний Божий закон, не лише заповіді, відкриті у Священному Писанні, дають нам пізнання волі Божої. Господь премудро попіклувався про кожну людину, зокрема і про неписьменних, і про тих, хто живе в таких диких та віддалених місцях, що до них навіть і тепер не прийшло ще слово проповіді Євангелія. Для всіх і кожного Бог дав совість, як природну якість душі, яку справедливо називають голосом Божим в нас самих.
Коли ми чинимо зло, то цей голос звинувачує нас, а коли чинимо добро – схвалює і заохочує. Так про це каже і апостол Павло в Посланні до Римлян: «Язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну» (Рим. 2:14-15). Тож, коли слухаємо голос совісті – це на благо нам, а коли заглушаємо і відкидаємо її, то чинимо противне Божій волі.»
https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/hto-sluhaye-golos-sovisti-kym-ruhaye-lyubov-i-bazhannya-blaga-dlya-inshyh-toj-jde-shlyahom-yakyj-vede-do-piznannya-povnoty-istyny-i-nablyzhayetsya-do-spasinnya-mytropolyt-epifanij/
З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в четверту неділю після П’ятидесятниці:
«Сотник був римлянином, а отже – язичником. Більше того, він був представником завойовників, представником держави, яка полонила юдеїв. Тобто і з релігійної, і з національно-суспільної точки зору він був чужинцем. Однак в особі сотника ми бачимо вияв глибоких духовних почуттів, які закладені Творцем в саму природу людини і які кожен здатен плекати в собі, коли бажає і прагне цього.
До цього справді здатна кожна людина, незалежно від наявних чи відсутніх знань про писаний Божий закон. Бо Господь, турбуючись про можливість для всіх досягнути вічного блаженного життя, дав людині, як Своєму Творінню, такі засоби, які досяжні всякому.
Першими з цих засобів є усвідомлення іншого, вічного, вищого за земне, буття, а також любов до ближніх і совість.
Немає людини, яка не була би здатна усвідомити, що окрім тимчасового сьогодення, окрім задоволення матеріальних потреб, є життєві речі вищого порядку, пов’язані з духовною складовою нашої природи. Так чи інакше це усвідомлюють всі, навіть ті, хто не вірять в Бога.
Також і любов до ближніх є природною для людини. Є природним бажати іншим добра, виявляти до них турботу й піклування. Спаситель каже, що і грішники люблять грішників, тобто навіть гріх не здатен в людині остаточно зруйнувати природне спонукання виявляти любов до інших, хоча це спонукання і спотворюється та обмежується.
Ще одним засобом, через який Господь спонукає всіх людей до добра, є совість. Вона є голосом Божим в нашій душі.
Не лише писаний Божий закон, не лише заповіді, відкриті у Священному Писанні, дають нам пізнання волі Божої. Господь премудро попіклувався про кожну людину, зокрема і про неписьменних, і про тих, хто живе в таких диких та віддалених місцях, що до них навіть і тепер не прийшло ще слово проповіді Євангелія. Для всіх і кожного Бог дав совість, як природну якість душі, яку справедливо називають голосом Божим в нас самих.
Коли ми чинимо зло, то цей голос звинувачує нас, а коли чинимо добро – схвалює і заохочує. Так про це каже і апостол Павло в Посланні до Римлян: «Язичники, що не мають закону, з природи законне чинять, вони, не маючи закону, самі собі закон: вони показують, що справа закону написана у них в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну» (Рим. 2:14-15). Тож, коли слухаємо голос совісті – це на благо нам, а коли заглушаємо і відкидаємо її, то чинимо противне Божій волі.»
https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/hto-sluhaye-golos-sovisti-kym-ruhaye-lyubov-i-bazhannya-blaga-dlya-inshyh-toj-jde-shlyahom-yakyj-vede-do-piznannya-povnoty-istyny-i-nablyzhayetsya-do-spasinnya-mytropolyt-epifanij/